Я думала, що мені вже кінець. Але знайшлася лікування наркоманії в Рівному, яка повернуло мене до життя
Привіт, спільното. Я Катерина, наркоманка. Я не завжди була така. Колись давно, ще в дитинстві, я навіть боялась тих, хто просто зайвого пив. Як бачила в дворі якихось алкашів, які валяються під магазином, мені ставало гидко. Думала: «Боже, ну як можна так себе запустити? Як можна дожити до такого? На кожному стовпі, зупинках запрошують на безкоштовне лікування наркоманії та алкоголізму. Чому не звернутися??». Ось такою я була років так до 19-20. Я була тою самою дівчиною, що в школі на класних годинах реально слухала, як вчителька втирала про «не пробуйте наркотики», бо тоді мені здавалося, що це щось далеке, щось з якихось фільмів про наркоманів, які гниють на вулицях Бронкса чи ще в якихось гетто. Я ж нормальна, в мене все буде в житті по-людськи. Ну-ну.
Не пам’ятаю чітко той момент, коли я втягнулась. То все було якось поступово, майже непомітно. Спочатку просто туси. Просто «для настрою». Просто «раз спробую, шоб ніколи це більше не робити». Мені було 19, і я думала, що я королева життя. Ну а що – молода, красива, впевнена в собі. Всі варіки відкриті, переді мною весь світ. Якщо б мені хтось тоді сказав, що наркотики доведуть мене до такого, що буде потрібно шукати психіатра в Рівному, я би просто розреготалася б йому в очі.
Пам’ятаю перший раз. Було страшно, було цікаво, але ж всі в компанії пробували, шо я, лохушка якась? Знюхала мааааленьку доріжку. Кинуло в жар, серце так бухкало, що думала, зараз вирветься, в голові – легкість, в тілі – кайф. І головне – думки чисті, голова ясна. Ніякого страху, ніякої тривоги, тільки драйв і відчуття, що я можу ВСЕ.
Так воно почалося. Спочатку – тільки на вихідних. Потім – ще в п’ятницю, бо ну а шо, уже майже вихідні. Потім – ще в середу, бо затрхали всі, треба розслабитись. А потім вже і без повода, бо тупо хочеться відтягнутися. Звісно, я себе довго обманювала. «Та я не наркоманка, я ж не ширяюсь, я не колюсь, це ж просто трохи, для кайфу. Я прекрасно знаю ознаки, що свідчать про наявність наркотичної залежності. А в мене нічого подібного немає». Насправді, це я зараз розумію, в мене дійсно були не виражені ознаки наркотичної залежності, тому що не було фізичної ломки. А ось психічна залежність від наркотиків в мене була на всі 100%. І саме так працюють наркотики.
І ось. Коли тобі без кайфа ПЛОХО, то це вже не «просто трохи». Це говорить про те, що треба невідкладно шукати, як вийти з наркотичної залежності, треба бити у дзвін, треба хоча почитати про лікування наркоманії відгуки інших залежних, щоб зрозуміти, наскільки твоя ситуація схожа.
Коротше, я втягнулась так, що й сама не поняла як. Змінилось все. Люди, з якими спілкувалась – тепер в моєму колі всі свої, всі на тємі, всі «розуміють». Здоров’я – ну поки що норм, бо молода, але вже почала помічати, що без хімки тупо сил нема, апатія, нічого не хочеться. Гроші – а хєр їх знає, куди вони діваються, але їх вічно нема. Але в цьому плані дівчині завжди простіше. Хлопці люблять пригощати гарненьких залежних дівчат, самі розумієте. Життя – таке відчуття, що ти завжди в бігу, завжди щось робиш, а насправді топчешся на місці. І найголовніше – я не помітила моменту, коли вже не я контролювала кайф, а він мене. Коли в голові з’явилась одна чітка думка: а де взяти ще, бо щось не хочеться, щоб сьогодні мені було погано? Ось вона – фізична залежність від наркотиків! Оце вже був звоночок, що я в глибокій сраці. Тільки я його, звісно, проігнорила.
Ну а далі було ще «веселіше». Робота? Звільнили. Ну а шо – постійно опаздуєш, виглядаєш, як хрін зна хто, руки трусяться, погляд бігає – кому ти така нада? Сім’я? Та я вже тоді з ними не спілкувалась майже. Бо тільки починали: «Катерино, що з тобою?», «Катерино, ти нормально?». Переїхала до хлопця з такими же інтересами, як в мене. Коли дзвонила бабуся відповідала їй в стилі: Я нормально! Відваліть від мене! Ну а насправді – ніфіга. І я б ніколи не подумала, що скочуся в це так глибоко.
В фільмах про наркоманів завжди показують, що вони в якийсь момент розуміють, що все – кінець, вони десь під мостом валяються, в обісцяних штанях, без зубів, і тоді в них, типу, приходить «усвідомлення». І тоді він починає шукати, чи можна позбутися наркотичної залежності, як це зробити і т.д. Ну хрін там. В житті воно не так. Ти не прокидаєшся одного дня і не думаєш: «Ой, я наркоманка, треба щось робити». Ти просто постійно брешеш собі. Вже є всі ознаки, що свідчать про наявність наркотичної залежності, але ти починаєш одну й теж саму пісню кожного:
«Я контролюю»
«Я можу кинути, коли захочу»
«Все нормально, просто такий період у житті»
А насправді – ти летиш в яму, і навіть не замічаєш, що вже на самому дні.
Які ознаки наркотичної залежності психологічної і фізичної були у мене?
Спочатку зникла нормальна їжа. Я колись була та, що вибирає авокадо, читає калорії, слідкує за БЖВ. А потім? Та ну його нафіг. Аби було що вкинути в рота, щоб не впасти. Купити хавку – це ж мінус гроші, а гроші треба не на хавку. Коли востаннє їла нормально? Та хто його знає.
Потім зникли люди. Були «друзі», звісно. Але це не друзі. Це просто ті, хто на тємі. Справжніх друзів уже давно нема – ну а що їм робити з такою, як я?
Сім’я теж віддалилась. Я, в принципі, й сама їх відштовхнула. Бо не хочу слухати, як вони починають оце «Ти на себе подивись», «Що з тобою сталося?», «Може, тобі треба допомога?» Звісно, мені був потрібен реабілітаційний центр для наркозалежних в Рівному, але я не за що це не визанавала. Блть, не треба мені ніякої допомоги! Так я тоді думала.
Потім почались проблеми з тілом. Раніше могла не спати дві доби – і нормально. А тепер? Спати хочу, а не можу. Серце гупає, тіло таке, наче його з середини викручують. Зуби – один за одним почали сипатись. Від кислоти, від постійного стискання щелепи, від того, що в організмі тупо нема вітамінів. Шкіра – вкрита якимось дрібним висипом, суха, як пергамент, очі червоні, під ними такі синяки, що виглядаю як труп.
Потім почались реальні косяки. Я стала тупить. Реально тупить. Раніше ж мозок швиряв ідеї, я ж була та, що завжди перша, завжди шарю. Ще й амфетаміни додали швидкості розуму. Але не надовго, звісно. А потім тупо забуваю слова. Забуваю, що хотіла сказати. Могла стояти по 10 хвилин в кімнаті й не розуміти, чого я сюди прийшла.
Потім я вперше реально подумала, що можу здохнути. Якось перебрала дозу. Не так, щоб прямо жорстко, але достатньо, щоб мені стало хріново. Тиск піднявся так, що в голові зашуміло, серце як скажене, руки не слухаються. І я лежу, дивлюсь в стелю і думаю: «Ось воно. Ось тут воно і закінчиться». І що найстрашніше – мені навіть не страшно було, бо я була під впливом наркотика. Просто порожнеча. Просто пофіг. І от коли вже почало трохи відпускати, я подумала: а що взагалі залишилось? У мене ж НІЧОГО нема. Роботи – нема. Грошей – нема. Коханого – нема, а як наркозалежний співмешканець. Навіть себе – і то нема. Просто якась розмазана тінь, яка вже навіть не знає, навіщо вона ще дихає. І от тоді воно мене стукнуло. Не різко, не як у фільмах. Просто тихо. Просто спокійно. «Я більше так не хочу».Мені потрібно знайти лікування наркоманії в Рівному. Оце була єдина думка, яку я могла сформувати в той момент. Я більше так не хочу. Тільки я навіть боялася думати, яка може бути вартість лікування наркозалежності, тому що я була практично на самому дні.
Я сиділа на підлозі в своїй квартирі, обхопивши голову руками. Голова гуде, в тілі слабкість, серце ще не відійшло після того, як я трохи не здохла від передозу. «Я більше так не хочу». Ця думка крутилася в голові, але що робити далі – хрін його знає. Я ж не мала ні грошей, ні варіків, ні навіть сили щось реально змінювати. І тут мені прийшла ідея, яка, як мені тоді здавалося, була геніальною. Запитаю у Діми (мій співмешканець). Такий самий упоротий, як і я, але він завжди вмів «викручуватись». Якщо треба було десь щось знайти – він знаходив. Якщо треба було когось розвести – він розводив. В той день його не було дома, він поїхав до рідних в область. Я подзвонила йому.
Він підняв слухавку після четвертого дзвінка:
– Ну?
– Я хочу лікуватись, – кажу, відразу в лоб.
Тиша.
А потім він почав СМІЯТИСЯ.
– Ахахах, ти серйозно? Лікуватись? Ахах, блін, ну ти даєш.
Я вже почала злитися.
– Я серйозно. Допоможи мені знайти у Рівному наркологічний диспансер. Я ж знаю, що ти можеш знайти гроші.
– Ага, зараз побіжу, розкажу всім, що Катька вирішила піти по правильному шляху, здам тебе в реабу і буду жити сам, ахах. Ти ж сама через три дні прибіжиш і скажеш «нахрін мені це все».
І отут мене прорвало. Я почала плакати. Просто сиділа з телефоном і ревіла.
— Будь ласка… я не можу більше так… я або здохну, або зникну нахрін… допоможи, я тебе прошу…
Він мовчав. Потім зітхнув.
– Ладно. Є один варік. Але не думай, що там якийсь лакшері-готель, окей?
– Пофіг. Лише б витягнули.
Він не брехав – лакшері це точно не було.
Наступного дня він забрав мене і відвіз у якусь державну наркологічку, точніше в наркологічний диспансер в Рівному.
Запах хлорки, облуплені стіни, медсестра з виразом «нахрін ви мені тут всі здалися».
Мене поклали на койку, вкололи якісь ліки, які мали б «зняти ломку». Перша ніч була просто ад. Мене крутило, мене нудило, в голові був такий туман, що я не могла відрізнити сон від реальності. А потім стало ще гірше. Бо крім того, що давала про себе знати фізична залежність від наркотиків, накотило таке відчуття порожнечі, що я реально хотіла просто не прокинутися.
І от тоді я зрозуміла – ні, це не те. Я не знаю, як в інших наркодиспансерах, але це безкоштовне лікування наркоманії – це не лікування. Це просто я лежу і помираю повільно. І тоді я зрозуміла, що мені треба жити. Але як?
В якийсь момент я зрозуміла: я більше тут не залишуся. Але що далі? Вертатися до свого упоротого бойфренда? Знову в той же двіж? Я вже знала, що це дорога в нікуди. І тоді мене різонуло: я хочу до мами з батьком. Я так довго відштовхувала їх, так довго не давала їм лізти в моє життя, а зараз вони – єдині, хто реально може допомогти. І я просто вийшла з лікарні й пішла додому. Без грошей, без речей, без нічого. Двері відкрила мама. Вона мовчки на мене подивилася. Я чекала крику, звинувачень, прокльонів, а вона чекала, що я буду просити гроші на наркотики. Я зайшла і вперше за багато років відчула, що я вдома. Я розповіла все. Як є. Як я втягнулася. Як я думала, що все контролюю. Як я зрозуміла, що вмираю. Як пішла на лікування наркозалежності в Рівному в держклініці, як прийшла до них. Батьки мовчки слухали. Мама плакала. Батько стискав кулаки, намагаючись не видати емоцій.
Потім мама дістала телефон і комусь подзвонила. Через годину прийшла їхня знайома лікарка. Подивилася на мене і сказала:
– Тобі зараз треба відпочити.
Зробила укол. Я ще щось хотіла сказати, але мене накрило. Я заснула. Наступного ранку я прокинулася від того, що в кімнаті сиділи батьки.
– Ми знайшли для тебе місце. Там найкращий приватний нарколог в Рівному. Ти поїдеш туди.
Я подивилася на неї.
– А якщо… не вийде?
Батько вперше за довгий час узяв мене за руку.
– Вийде. Ти правильно зробила, що прийшла до нас.
Я не знала, чого чекати, коли приїхала в реабілітаційний центр для наркозалежних «Матері проти залежностей». Очікувала, що мене знову кинуть у палату, будуть колоти якісь препарати і тримати, поки не зійде ломка. Але тут було все інакше. Мене зустріла лікарка. З добрими очима.
– Ти зробила головний крок – прийшла сюди, – сказала вона. – Тепер ми будемо працювати разом.
Перші дні були важкими. Перші дні – це завжди пекло, але тут робили детокс максимально безболісно. Капельниці, медикаменти та інші препарати для лікування наркотичної залежності. Мене постійно контролювали, але не як у в’язниці, а як у сім’ї – питали, як я почуваюсь, чи можу їсти, чи є сили рухатися. Після фізичного очищення почалася найголовніша робота – психологія. Робота з психотерапевтом – це було щось нове. Я не просто слухала, що «наркотики – це зло». Ми говорили про мене. Про те, чому я почала це робити. Про те, чого я боялася. Як в мене сформувалась психічна залежність від наркотиків. Я зрозуміла, що моє життя – це не просто купа помилок, а історія, яку я ще можу переписати.
Я пробула в клініці 3 тижня. Це не був процес «раз – і вилікували». Це було нове навчання жити без хімії. Я почала нормально їсти. Я навчилася спати без препаратів. Я почала дивитися в дзеркало і бачити ЛЮДИНУ, а не ходячий труп. А що потім? Потім – нове життя, яке я живу вже 2 роки.
Якщо вам потрібне дієве анонімне лікування наркозалежних в Рівному, ось контакти. Допомогли мені – допоможуть вам.
https://narkohelp.com.ua/
(099) 000-46-71