Будинок престарілих у Рівному, який зробить вас щасливими! Наша історія
Вітаю, мене звати Наталя. Зараз ми живемо за кордоном разом з нашою престарілою мамою. До того, як переїхати за кордон, ми багато чого пережили, але сьогодні я хотіла би поділитися враженнями про будинок престарілих у місті Рівне «Благодать», який у прямому сенсі слова нас свого часу врятував. Розкажу все про пансіонат для престарілих у Рівному в цьому відгуку, але спершу з чого все почалося. Одного, не доброго дня, у мами трапився ішемічний інсульт. Це сталося так раптово і несподівано, що ми всі були вражені. Я пам’ятаю той день, як вчора. Був ранній суботній ранок, я тільки прокинулась і наполовину сонна пішла на кухню готувати каву. Мама вже була на ногах, як завжди, з усмішкою на обличчі і будувала плани на цілий день. Вона завжди мала енергію, наче батарейка постійно займалась якимись справами по дому або по роботі. Так, вона ще працювала, стільки в неї було енергії, тож про будинок для престарілих навіть ніхто ніколи і подумати не міг. Так от, того ранку вона готувала сніданок і наспівувала ще свою улюблену пісню, коли раптом її обличчя почало змінюватись. Спочатку я не зрозуміла, що відбувається. Вона зупинилась посеред кухні, схопилася за голову і зронила чашку з чаєм. Її правий бік почав слабнути, і вона впала на підлогу, нездатна була піднятися! Моє серце зупинилося. Я кинулась до мами, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Вона не могла говорити, тільки шепотіла якісь незрозумілі слова. Її очі були сповнені жаху, а я відчувала, як паніка починає захоплювати і мене. Я знала, що треба діяти швидко. В голові крутилися сотні думок, але я змусила себе зосередитись. Схопила телефон і подзвонила в швидку. Мені здавалося, що кожна секунда тягнеться вічністю. Лікарі приїхали досить швидко, але кожна хвилина очікування здавалася нескінченною мукою. Вони обережно поклали маму на ноші і забрали її в лікарню. Тоді ще ніхто не знав, що саме трапилося і про приватний дім престарілих навіть думати не могли. Точніше, що приватний будинок престарілих нам знадобиться, що ми самі не зможемо впоратись…
По дорозі до лікарні я тримала маму за руку, намагаючись її заспокоїти, але вона вже не могла реагувати. Її стан погіршувався з кожною хвилиною, і я відчувала себе абсолютно безпорадною. Моє серце боліло від страху і розпачу. Я молилася, щоб ми встигли, щоб лікарі змогли їй допомогти. Потім приїхавши до лікарні, нас зустріли медсестри, які швидко повезли маму до реанімації. Я залишилася в коридорі. Час зупинився. Я сиділа на холодному пластиковому стільці і чекала. Ніхто не міг сказати, що буде далі. Мені здалося, що пройшло ціле життя, поки до мене вийшов лікар. Він виглядав стомленим, але його очі випромінювали професіоналізм і впевненість. Він пояснив, що у мами ішемічний інсульт, що вони роблять все можливе, але її стан важкий. Це було як удар під дих. Я не могла повірити своїм вухам. Моя мама, сильна і енергійна жінка, тепер бореться за своє життя. Вона буде потребувати потім професійного догляду за пристарілими – у місті Рівне з цим дуже погано виявилося… Так от, я сиділа в коридорі лікарні, намагаючись усвідомити, що відбувається. У голові роєм крутилися думки: що я могла б зробити, чому це трапилося з нею, що буде далі? І тут я згадала, як тиждень тому мама скаржилася на сильні головні болі і запаморочення, але відмовлялася йти до лікаря, кажучи, що це просто втома. Вона завжди була така вперта, завжди ставила свої потреби на останнє місце, турбуючись про всіх навколо, але не про себе… Оці спогади про нашу останню розмову билися у мене в голові. Вона розповідала про свої плани на літо, як хотіла поїхати до моря в Одесу, відпочити з родиною. Але варто сказати, що потім її чекав не гірший будинок престарілих у місті Рівне, ніж море в Одесі, вона у «Благодаті» ну прям розквітла та стала сильнішою. Але повернемось у той день. Минуло кілька годин, а я все ще сиділа в тому самому коридорі. Час від часу повз мене проходили лікарі, медсестри, родичі інших пацієнтів, але я не помічала нічого навколо. Весь мій світ звузився до одного бажання – щоб мама вижила.
І тут двері реанімації відчинилися, і вийшла медсестра. Вона підійшла до мене і сказала, що лікар хоче зі мною поговорити. Я піднялася, відчуваючи, як мої ноги ледве тримають мене. Медсестра повела мене до кабінету лікаря, і я знала, що ця розмова змінить усе моє життя… Я ввійшла до кабінету лікаря, намагаючись тримати себе в руках. Сіла навпроти лікаря, серце калатало в грудях, наче молоток. «Вашій мамі вдалося вижити, – сказав він, і я відчула, як великий камінь упав з моїх плечей. «Її життю зараз нічого не загрожує, але…». Він зробив паузу, наче збирався з думками. «Наслідки ішемічного інсульту дуже серйозні». От тут і починається наша історія про будинок престарілих. Для мене ці слова тоді пролунали як вирок. Я спробувала зібратися з думками, але відчувала себе абсолютно розгубленою. Я почала питати: Що це означає? Які наслідки?.. Лікар пояснив, що інсульт сильно пошкодив частину мозку, відповідальну за рухи і мовлення. Мама втратила здатність користуватися правою рукою і ногою, її мова стала нечіткою і важко зрозумілою. Вона потребувала постійної допомоги і нагляду, тобто знайти професійний догляд за пристарілими у Рівному, але ж… Що далі? Лікар сказав, що попереду довгий і важкий шлях до відновлення, що їй потрібна реабілітація, і це не буде легко. Він порадив знайти спеціалізовану установу, де мама могла б пройти повний курс реабілітації. Я тоді і подумала про будинок престарілих, яка б вартість уже не була… Я тоді сиділа і слухала, намагаючись усвідомити всю серйозність ситуації. Моє життя змінилося за один день, і тепер мені потрібно було знайти сили, щоб допомогти мамі пройти через це.
Коли я залишила кабінет лікаря, на мене навалилася хвиля емоцій. Я відчувала одночасно полегшення від того, що мама вижила, і страх перед невідомим майбутнім. Нам потрібно було знайти місце, де вона могла б отримати необхідну допомогу, але я не знала, з чого почати. Я зателефонувала сестрі, яка жила в іншому місті, і розповіла їй усе. Вона також була шокована, але пообіцяла допомогти з пошуками. Ми потім разом переглянули всі можливі варіанти. Це були різні реабілітаційні центри, де надавали професійну допомогу пацієнтам після інсульту, а також будинок престарілих – спочатку Київська область, потім ми шукали будинки престарілих у Волинській області, Вінницькій, Львівській, чомусь думали що там найкращі лікарі і реабілітологи… Ми обговорювали плюси і мінуси кожного місця, намагаючись знайти найкращий варіант для мами. Цей процес був виснажливим і емоційно важким, ми навіть декілька разів посварилися. Кожен дзвінок, кожна розмова з представниками центрів нагадувала про те, наскільки серйозною була ситуація. Ми розуміли, що реабілітація – це не один день. Мамі потрібно було знову навчитися жити, прийняти свої обмеження і знайти мотивацію боротися далі.
Потім ми з сестрою прийшли до одного висновку – краще, щоб мама була поряд, щоб їхати до неї у разі чого було недовго. І вирішили пошукати будинок престарілих у Рівненській області, не може ж бути такого, щоб у нас не було хороших лікарів! Почали читати відгуки та переглядати сайти різних установ. І ось нарешті одного дня ми натрапили на відгуки про пансіонат для престарілих у Рівному «Благодать», ось їхній сайт – https://pansionat-blagodat.com.ua/budinok-prestarilih-rivne/ Відгуки були дуже позитивними, і це нас зацікавило. Цей будинок престарілих виглядав як місце, де мама могла б отримати не лише медичну допомогу, але й належний догляд і комфорт. Ми вирішили зателефонувати і дізнатися більше про порядок оформлення в будинок престарілих, послуги та умови проживання. Нас люб’язно прийняли і надали всю необхідну інформацію. До речі, телефонували за цим номером, який є і на сайті: (098) 859-68-72.
Спочатку ми хвилювалися, як мама сприйме новину про переїзд до пансіонату для престарілих, але коли ми розповіли їй про «Благодать», вона навіть зітхнула з полегшенням. Мама завжди була активною жінкою, і перспектива отримати професійну допомогу і реабілітацію в такому місці її заспокоїла. Вона знала, що це необхідний крок до її одужання. Ми поїхали у цей дім для престарілих, щоб особисто побачити його і зустрітися з персоналом. Знаходиться він у місті Рівне, вул. Володимира Стельмаха, 28А. Нас зустріли дуже тепло, провели екскурсію по закладу, показали кімнати, де проживають пацієнти, розповіли про щоденні процедури і розпорядок дня. Усе виглядало так, як ми і сподівалися. Це місце дійсно було призначене для тих, хто потребує особливого догляду і реабілітації. Потім після візиту до «Благодаті» ми з сестрою зрозуміли, що це найкращий варіант для мами. Ми обговорили всі деталі з адміністрацією, перелік документів для оформлення в будинок престарілих і домовилися про її переїзд. Мама також погодилася, розуміючи, що це допоможе їй швидше відновитися. Ми розуміли, що реабілітація займе тривалий час, і це дало нам можливість подумати про наші плани на майбутнє. Ми з сестрою вже давно мріяли про переїзд за кордон, де могли б отримати кращі умови для роботи і життя. Тепер, коли мама буде в надійних руках, ми вирішили, що це найкращий момент для реалізації нашої мрії. І ми почали готуватися до переїзду. Було багато справ: підготовка документів, пошук житла і роботи за кордоном, але ми знали, що це важливий крок для нашого майбутнього. Ми завжди могли підтримувати зв’язок з мамою і приїжджати до неї, коли це буде необхідно. Найголовніше, що вона буде в безпеці і отримає все необхідне для одужання.
Мама зрозуміла наше рішення і підтримала нас. Вона знала, що ми робимо все для її блага, і була вдячна за нашу турботу. Підготовка не зайняла багато часу, але ми зробили все можливе, щоб забезпечити мамі комфортне перебування в будинку пристарілих «Благодать». Хоча, комфортні умови вони самі всі надають. Отже, потім настав день, коли ми відвезли маму. Вона трохи нервувала, але персонал «Благодаті» зустрів її з такою теплотою і увагою, що вона швидко заспокоїлася. Ми допомогли їй облаштуватися в новій кімнаті, розповіли про розпорядок дня і познайомили з іншими пацієнтами. Мама виглядала задоволеною, і ми відчули полегшення, що пансіонат для престарілих у Рівному «Благодать» – це краще рішення. Перед від’їздом ми пообіцяли мамі, що будемо підтримувати зв’язок і приїжджати до неї так часто, як зможемо. Так ми і робили. Кожного разу мама розповідала про свої враження! Вона дуже швидко адаптувалася до життя в «Благодаті». Знайшла там нових друзів, з якими проводила багато часу. Вони разом брали участь у різних заходах, що організовували в домі престарілих. Там і майстер-класи проводили, і рукоділля було, і всілякі вечірні заходи. Мама була дуже захоплена своєю новою компанією. Щоразу, коли ми розмовляли по телефону або відеозв’язку, мама ділилася своїми новими враженнями і досягненнями. Вона розповідала, як з кожним днем відчуває себе краще, як відновлюється рухливість її правої руки і ноги, як її мова стає чіткішою. Це було справжнє диво, бачити, як вона поступово повертається до життя.
А одного дня мама подзвонила і з радістю в голосі повідомила, що нарешті може самостійно підняти чашку чаю і навіть написати кілька слів. Це було величезне досягнення, яке дало їй впевненість у своїх силах. Лікарі будинку для престарілих «Благодать» справді виявилися найкращими. Вони працювали з мамою щодня, допомагали їй відновлювати фізичну і ментальну силу. Коли настав час нашого переїзду за кордон, ми знали, що мама буде в надійних руках. Ми завжди підтримували зв’язок, дзвонили і приїжджали в гості, коли мали змогу. Через рік після переїзду у пансіонат для престарілих Рівне «Благодать» мама настільки покращила своє здоров’я, що лікарі дозволили їй повернутися додому. І ми нарешті забрали її до себе за кордон, щоб вона була ближче до нас і отримувала подальшу підтримку і догляд. Переїзд був нелегким, але ми зробили все, щоб мама почувала себе комфортно і безпечно. Тепер вона живе разом з нами, але продовжує підтримувати зв’язок з друзями з «Благодаті». А ми дуже вдячні «Благодаті» за все, що вони зробили для неї, і радіємо, що вона знову щаслива і самостійна!