Будинок престарілих у Рівному: наш власний досвід
Всіх вітаю. Я б хотіла поділитися з вами історією з життя. Вона буде про будинок престарілих у Рівному. Раніше будинок для людей похилого віку для мене звучало як зрада. Але життя склалося так, що я змінила свою думку.
У мене є тільки бабуся і старший брат. Батьки наші давно померли. Брат живе давно за кордоном. У нього є проблеми зі здоров’ям тож лікується у закордонних клініках. Але історія не про це. Істрія про бабусю. З віком вона почала потребувати професійного догляду за пристарілими, а у Рівному я не знала де таке можна знайти. У бабусі почали вилазити одна болячка за іншою. Вона і раніше була хворобливою – ще в молодості перенесла кілька серйозних хвороб, які потім усе життя нагадували про себе. Але останні роки стали справжнім випробуванням і для неї, і для мене. Спочатку були проблеми з серцем. Напади аритмії та задишка ставали дедалі частішими. Лікарі призначали таблетки, але вони допомагали лише тимчасово. Вона часто скаржилася, що серце «стрибає», а в грудях з’являється важкість, яка не дає спокійно дихати. Потім додалися болі в суглобах. Коліна та спина гуділи так, що вона ночами майже не спала, ворочалася з боку на бік, а вранці ледве вставала на ноги. Про будинок для престарілих тоді і мова не йшла, для мене це було щось типу табу… Я сама купувала їй мазі, робила компреси, намагалася знайти хорошого спеціаліста, але всі лише розводили руками – «вікове». Найгірше було, коли в неї почав слабнути зір. Вона не могла прочитати навіть великі літери, а потім і зовсім перестала впізнавати обличчя на відстані. Я намагалася допомогти їй адаптуватися, супроводжувала її всюди, щоб вона не перечіплювалася через меблі, не падала на вулиці. Але від цього ставало тільки важче – вона злилася на себе, на свою безпомічність, на те, що колись могла робити все сама, а тепер навіть не могла самостійно налити собі чаю. Тоді я і задумалася вперше про будинки інтернати для престарілих та інвалідів… Адже я сама вже ледь справлялась. До фізичних проблем бабусі додалися провали в пам’яті. Спочатку вони були незначні – забувала, куди поклала окуляри або не могла згадати, чи брала ліки. Але з часом це стало серйознішою проблемою. Вона могла кілька разів за день запитати те саме або переплутати імена людей, яких знала все життя. Найстрашніше було одного разу, коли вона заблукала. Я залишила її на декілька хвилин у дворі, а коли повернулася – її не було. Знайшла я її за кілька кварталів від дому, розгублену, налякану. Вона не могла пояснити, як опинилася там, і плакала, як мала дитина. Це був момент, коли я зрозуміла – самотужки я більше не впораюся. Про будинки престарілих в Київській області чи Львівській я думати не хотіла, адже це далеко… А про будинки престарілих у Рівненській області я нічого не знала. Тож я доглядала за нею, як могла. Готувала їжу, допомагала їй вмиватися, одягатися, водила на прогулянки. Але їй ставало все гірше. Вона перестала впізнавати людей, часом навіть мене. Вставати вночі, коли вона щось шукала, розгублено ходила по квартирі, доводилося все частіше. Вона могла вийти на балкон і забути, як повернутися назад, або загубитися навіть у власній квартирі. Я працювала, намагалася поєднувати догляд за нею і своє життя, але сил залишалося все менше. Я бачила, як вона згасає, і відчувала, що мені потрібна допомога. Але я не знала, де її шукати. У нашому місті я не знала закладів, де могли б піклуватися про стареньких так, як вони того заслуговують. Я читала відгуки навіть про державні будинки для людей похилого віку які були жахливими, шукала варіанти, розпитувала знайомих. Але в серці росла тривога. Як прийняти рішення, яке здається таким важким? Як зробити правильний вибір для того, хто був поруч усе життя?
Я довго боролася із собою, але врешті-решт визнала очевидне: я більше не справляюся. Останні місяці перетворилися на нескінченну рутину, де день і ніч зливалися в один суцільний потік турбот. Вставати по кілька разів за ніч, щоб перевернути бабусю або дати їй ліки, змінювати постіль, коли вона не могла дотерпіти до туалету, переконувати її з’їсти хоча б пару ложок супу, вислуховувати звинувачення і докори – це стало частиною мого життя. Я вже не пам’ятала, коли востаннє нормально спала або коли виходила кудись просто для себе. Моя робота почала страждати. Я пропускала дедлайни, забувала важливі справи, колеги перестали на мене розраховувати. Я й сама розуміла: або я рятую бабусю, або залишаюся без роботи, а отже – і без грошей, а отже я не зможу бабусю опікувати. Перед тим, як шукати пансіонат для престарілих у Рівному, я шукала варіанти доглядальниці, але всі вони були якісь не надійні, як мені здавалося. Вдень сидіти з нею нікому, брат далеко, а сама вона вже не могла ні ходити, ні навіть доглядати за собою. І тоді я наважилася на те, що здавалося єдиним виходом – будинок пристарілих. Я довго шукала місце, де б було добре, затишно, де бабуся не почувалася б покинутою. Але тоді якісні заклади коштували непідйомні для мене суми. І ось, переглядаючи чергове оголошення, я знайшла варіант, який здавався ідеальним. Невеликий приватний будинок престарілих, начебто чистенькі кімнати, догляд за пристарілими, цілодобова медична допомога, І ціна за будинок престарілих відносно доступна була. Так, щось не так тут. Я ще довго сумнівалася, але, чесно кажучи, у мене не було вибору. Того дня, коли я везла бабусю туди, мені хотілося провалитися крізь землю. Вона не розуміла, куди ми їдемо, і я їй не пояснювала. Просто казала, що це на деякий час, що їй там буде добре. Вона дивилася на мене своїми вицвілими очима, повними нерозуміння і якоїсь дитячої довіри, і мені було від того ще гірше.
Спочатку здавалося, що все більш-менш нормально. Будівля стара, але доглянута, медсестри усміхнені, обіцяли, що все буде добре. Я підписала договір, оплатила місяць наперед і поїхала додому. Хоча порядок оформлення в будинок престарілих там у них жахливий був, я згадала… Все так довго і муторно, просто виводило мене з себе. Вибору не було, довелось терпіти.
Буквально за кілька днів мене почала точити тривога. Бабуся, яка ще вчора говорила зі мною по телефону, стала млявою, ніби напівсонною. Вона говорила тихо, змазано, іноді взагалі не впізнавала мене. Працівники закладу запевняли, що все нормально, мовляв, це вік, це природний стан. Але коли я приїхала провідати її, побачене вразило мене до глибини душі. Її поклали в кутку кімнати, на жорсткому ліжку, без подушки. Її волосся було нечесане, вона лежала в брудній піжамі. Очі її були червоні, змучені. Це що взагалі за таких дім престарілих… Вона майже не реагувала, тільки ледве ворушила губами. В кімнаті тхнуло ліками і чимось ще – важким, неприємним. Я почала розпитувати, що сталося, і раптом зрозуміла, що персонал не дуже й охоче спілкується зі мною. Відповіді були розмиті, ухильні. Я намагалася поговорити з іншими старенькими, але більшість із них теж були в напівпритомному стані. І тоді мене осінило: бабусі щось дають. Я не знала, що саме, але вона була занадто загальмована, занадто змучена, як для звичайного старечого виснаження. Я більше не могла залишати її у цьому будинку престарілих, вартість якого мене і насторожувала. Тож я сказала, що забираю бабусю. Тут почалося найгірше. Медсестра, яка ще вчора була усміхненою і люб’язною, різко змінилася в обличчі. Вони почали мене переконувати, що так буде краще для бабусі, що вона вже звикла, що вдома я просто не зможу за нею доглядати. Я не слухала. Я зібрала її речі, викликала таксі й почала оформлювати документи. Коли я попросила повернути мені гроші за невикористані дні у цьому пансіонаті для престарілих, мені просто відмовили. Сказали, що я сама так вирішила, що договір підписаний, і ніхто нічого не компенсує, і треба було уважніше читати умови прийому в будинок престарілих. Я сперечалася, просила, навіть погрожувала, але вони були непохитні. Тієї миті мені було вже байдуже на гроші. Я хотіла тільки забрати бабусю. Коли ми нарешті виїхали з того місця, у мене всередині все обірвалося. Я зробила помилку. І тепер вона могла стати непоправною.
Я привезла бабусю додому. Вона майже не реагувала. Лежала мовчки, не розплющуючи очей, тільки час від часу ледь чутно зітхала. Я допомогла їй перевдягтися, накрила теплою ковдрою, приготувала їй її улюблений ромашковий чай, але вона навіть не потягнулася до чашки. Вона ніби зсередини спорожніла. Жах, що цей будинок престарілих з нею зробив! Я ходила по квартирі, не знаходячи собі місця. В голові гуло. Я злилася на себе, на той будинок престарілих, на те, що була змушена приймати такі рішення. Я думала, що даю бабусі кращий догляд, що хочу для неї тільки добра. Але що вийшло насправді? Вона повернулася додому ще слабшою, ніж була, виснаженою і байдужою до всього. Що тепер? Я не могла знову залишати її одну. Але й доглядати за нею самостійно теж більше не могла. Робота чекала. Якщо я не повернуся до неї найближчим часом, мене звільнять, а що тоді? Жити нема на що, лікувати бабусю нема за що. Замкнене коло. Я зрозуміла, що просто не можу вирішити це самостійно. Тому набрала подругу. Аня була однією з небагатьох, хто знав усю ситуацію і бачив, як важко мені дається це рішення – віддати бабусю у будинок для людей похилого віку. Я вилила на неї всю свою втому, свій біль, своє розчарування. Я сказала, що більше ніколи не віддам бабусю в будинок престарілих, що більше не довіряю нікому, що краще вже якось тягнути все на собі, ніж знову ризикувати. І тоді вона сказала:
– Послухай, я знаю, що ти розчарована, але є один будинок престарілих у Рівному, про який я чула тільки хороше.
Я закотила очі. Я вже не вірила в ці «хороші» пансіонати для престарілих. Але Аня наполягала. Вона розповіла, що її сусідка, жінка похилого віку, кілька років тому опинилася в схожій ситуації. Її мати теж довго потребувала догляду, і вони теж пройшли через не один жахливий будинок престарілих, поки не натрапили на «Благодать». Сусідка казала, що це зовсім інший рівень.
– Я розумію, що ти боїшся, – сказала Аня, – але, може, варто хоча б подивитися?
Я кивнула, хоча всередині все ще пручалася. Після нашої розмови я взяла телефон і почала шукати інформацію. Я знайшла сайт «Благодаті» – https://pansionat-blagodat.com.ua/. Він знаходиться у Рівному на вул. Володимира Стельмаха, 28a. Вони обіцяли цілодобовий медичний догляд, індивідуальний підхід, заняття для людей похилого віку, психолога і ще багато чого. Все звучало так, ніби це не просто місце, де доживають віку, а щось більше. Але мені потрібно було щось більше, ніж просто красиві слова. Я почала шукати відгуки про цей Рівненський геріатричний пансіонат. Я перечитала десятки історій. І десь між рядками мені здалося, що я вперше за довгий час почала відчувати надію. Я вирішила дати «Благодаті» шанс. Зателефонувала їм по номеру (098) 859-68-72, розпитала і домовилася, що приїду до них.
Коли я приїхала, я побачила, бабусі й дідусі спілкувалися у холі, хтось займався творчістю, хтось читав газети, а хтось просто прогулювався по великому саду. Це було схоже на тихий затишний дім, а не на будинок для людей похилого віку. Мені детально розповіли, як тут усе влаштовано, познайомили з доглядальницями, показали кімнати. Я не могла повірити, що такий заклад дійсно існує. Тоді я остаточно вирішила: бабуся повинна бути тут. Вдома я їй пояснила все чесно. Сказала, що більше не можу доглядати за нею одна, але що знайшла приватний дім престарілих, де їй буде добре. Вона не заперечувала. Після всього, що сталося, вона вже й сама не хотіла бути тягарем.
Я перевезла її наступного дня. Перші дні я переживала, як вона адаптується. Але щоразу, коли приїжджала до неї, бачила зміни. Вона почала більше їсти, говорити, цікавитися тим, що відбувається навколо. Вона вже не лежала весь день у ліжку, а виходила на подвір’я, гуляла, навіть брала участь у заняттях для постояльців. Згодом я зрозуміла, що бабуся почала змінюватися. Вона стала спокійнішою, більш зібраною. Вона знову почала сміятися.
Зараз минуло вже пів року. І я більше не бачу в її очах тієї розгубленості й відчаю, що були раніше. Вона щаслива. А значить щаслива і я!